Твори Івана Світличного для дітей

Народився Світличний 1929 року на Луганщині. 1933-го мати, рятуючи дітей від голодної смерті, наймитувала на Донбасі. Згодом, сама неписьменна, купувала синові книжки і з останніх сил допомагала йому здобути освіту.

Змалку Іван виконував усю чоловічу роботу (батько хворий, потім — на фронті): косив, їздив на дахах вагонів по сіль, добував паливо. 1943 року, пробуючи підірвати фашистську машину, залишився без пальців на обох руках, а під час операції мовчав, зціпивши зуби, аби не турбувати матір.

Він навчився писати покаліченими руками і середню школу закінчив із золотою медаллю, а згодом — з відзнакою Харківський університет. Він завжди багато читав, ще в університеті почав збирати власну бібліотеку, часто за рахунок злиденного харчування.
Згадує сусід по аспірантському гуртожитку: «Іван якось примусив нас змінюватись в кращий бік, він завжди залишався самим собою, не підлаштовувався під настрій громади».
Скоро ім'я Івана Світличного стало відомим в літературних колах за чесну і мужню громадянську позицію, ерудицію, принциповість.
Світличний був натхненником руху «шістдесятників», неформальним духовним лідером, до нього тулились різні люди — молоді письменники, художники, вчені, журналісти.
Іванові властиво було сіяти добро. Завжди готовий усе віддати, він жив не для себе — жив для людей. І ще — він жив вільно, без страху і колінкування і завжди говорив правду, нещадний до всього неподобного.

У січні 1972 року Світличного разом із великою групою української інтелігенції було заарештовано. В таборі він якось непомітно став авторитетом для всіх в'язнів, без огляду на їхній вік, національність, погляди. Табір Іван розглядав як місце роботи в екстремальних умовах — перекладав, писав своє, редагував чуже.

Іван Світличний любив людей — тому люди любили його. Внутрішньо він ніколи не був в'язнем — ні в тюрмі, ні в таборі, ні у власному тілі, паралізованому довгих одинадцять років. Він завжди був вільний.

Леоніда Світлична

За матеріалами:
http://abetka.ukrlife.org/svitlychny.htm