Як Тракторець хмаринку на мотузочці катав

Одного ранку небо було не зовсім таким, як завжди. Воно ніби опустилося трохи нижче, ніж зазвичай, і стало ближчим до землі.

Саме в цей час Маленький Тракторець повільно їхав полем, перевіряючи, чи добре відпочила земля після ночі. Він любив такі ранки — коли ще не спекотно, а повітря свіже й тихе.

Раптом він помітив дещо дивне.

Над старим млином, біля високої труби, щось біле й пухнасте ледь ворушилося.

— Це ж хмаринка… — здивувався Тракторець.

Маленька хмаринка справді спустилася надто низько і зачепилася краєчком за трубу. Вона намагалася піднятися, але лише трохи тремтіла й тихо зітхала.

— Я… здається, застрягла, — прошепотіла хмаринка. — Хотіла подивитися, як виглядає поле зблизька… і не розрахувала.

Тракторець під’їхав ближче й уважно подивився вгору.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Ми щось придумаємо. Тільки без поспіху.

Він дістав свій м’який трос — не жорсткий, а такий, яким зазвичай тягнув легкі причепи, щоб нікому не було боляче. Обережно, з першої спроби, Тракторець закинув мотузочку так, щоб вона лише злегка торкнулася хмаринки.

— Тримайся нею, — тихо сказав він. — Я повільно.

Хмаринка слухняно обвила мотузочку й раптом відчула, що її більше нічого не тягне вниз. Вона легко зісковзнула з труби й зітхнула з полегшенням.

— Дякую… — прошепотіла вона. — Я вже думала, що доведеться весь день висіти тут.

Але коли хмаринка спробувала піднятися вище, у неї не дуже вийшло. Вона знову опускалася, ніби забула, як це — літати високо.

— Мабуть, тобі треба трохи потренуватися, — сказав Тракторець. — Хочеш, я побуду поруч?

Хмаринка кивнула — наскільки взагалі може кивати хмаринка.

І вони рушили разом.

Тракторець повільно їхав полем, а хмаринка пливла над ним, тримаючись за мотузочку. Вони рухалися неквапливо, майже мовчки. Іноді хмаринка трохи піднімалася, іноді знову опускалася, але кожного разу їй ставало легше.

Дорогою траплялися кумедні моменти.

Одна курка з двору підняла голову й серйозно сказала:
— Хм… здається, сьогодні хмари гуляють.

А старий кіт, що грівся біля млина, подивився вгору й примружився:
— От би таку подушку на горище…

Поле під ними тихо раділо. Земля відчувала тінь і прохолоду, а трава шурхотіла, ніби віталася.

— Мені вже краще, — зраділа хмаринка. — Я знову відчуваю, як небо мене тримає.

Вона обережно відпустила мотузочку… і цього разу не впала.
Навпаки — повільно, але впевнено піднялася трохи вище.

— У мене виходить! — зраділа вона.

Тракторець зупинився й подивився вгору.

— Виходить, — усміхнувся він. — Просто іноді потрібно трохи підтримки.

До вечора хмаринка вже вільно плавала в небі. Вона стала легшою, світлішою і більше не боялася опускатися надто низько.

— Я запам’ятаю це поле, — сказала вона. — І тебе теж.

Відтоді щоразу, коли над цим полем з’являлася знайома маленька хмаринка, вона зупинялася саме тут. Вона не поспішала, поливала землю рівно стільки, скільки було потрібно, і ніколи не влаштовувала злив.

А Тракторець, їдучи полем, іноді піднімав фари до неба, ніби вітався.

Бо навіть хмаринки пам’ятають тих, хто допоміг їм знову навчитися літати.