Сміттєвозик, без якого стало не так чисто

У затишному місті з вузенькими вуличками та балконами з квітами жив сміттєвозик на ім’я Гурчик.

Він був не швидкий і не блискучий, зате дуже старанний. Щоранку, коли місто ще дрімало, Гурчик виїжджав у свій маршрут.

— Пора на роботу, — тихо бурмотів він, щоб нікого не розбудити.

Але одного ранку щось було не так.

Перша вулиця — чиста.

Друга — жодного контейнера.

Третя — ні клаптика паперу.

— Як дивно… — здивувався Гурчик.

Він об’їхав усе місто, та роботи так і не знайшов. Двори сяяли чистотою, а люди усміхалися й казали:

— Як у нас сьогодні гарно!

Гурчик зупинився біля парку й замислився.

— Мабуть, я більше не потрібний… — сумно сказав він. — Місто навчилося бути чистим без мене.

Він вирішив зробити перерву. Наступного дня Гурчик не виїхав на маршрут.

Він стояв у гаражі й думав, що так буде правильно — не заважати, якщо в ньому більше не мають потреби.

Та вже за кілька днів щось почало змінюватися.

Біля одного будинку з’явився переповнений пакет.

Потім ще один — у дворі.

А згодом вітер розніс папірці по дорозі, і місто вже не виглядало таким охайним.

— Куди ж подівся сміттєвозик? — запитували мешканці.

— Без нього не так уже й чисто…

Гурчик усе це бачив. Його мотор тихо тремтів.

— Це моя помилка… — прошепотів він. — Я подумав, що мене не потребують, але ж чистота не з’являється сама.

Він одразу ж виїхав на вулиці.

— Я повернувся! — радісно загудів Гурчик.

Він збирав сміття обережно й уважно, ніби дякував кожному двору за терпіння. Люди махали йому руками, а діти радісно плескали.

— Добре, що ти знову з нами! — казали вони.

До вечора місто знову стало чистим і спокійним. Гурчик втомився, але серце його було теплим.

— Я зрозумів, — сказав він. — Навіть якщо мене не видно, моя робота важлива. І коли я зникаю — це одразу помітно.

З того дня Гурчик більше ніколи не сумнівався в собі.

Він знав: кожен, хто дбає про інших, завжди потрібний 🌿

І місто знову спокійно засинало під тихий гуркіт його доброго мотора.