Слоник і нічні тіні

У широкій африканській савані, де вдень сонце зігрівало землю, а вночі все навколо ставало тихим і сріблястим, жив маленький слоник на ім’я Нумо.

Нумо був добрим і спокійним слоником, але вечорами з ним траплялося дещо дивне — він боявся тіні.

Щоразу, коли сходив місяць і савана занурювалася в тишу, біля стежки, якою Нумо ходив до води, з’являлася дивна тінь. Вона була довга, кривувата і тягнулася по землі так, ніби жила власним життям.

Куди б слоник не пішов, тінь рухалася разом із ним.

Нумо зупинявся — і вона зупинялася.
Нумо робив крок — і вона ковзала слідом.

Одного разу він вирішив бути сміливим і налякати тінь першим.
Нумо підняв хобот високо вгору…

…і тінь одразу стала ще більшою.

Вона витягнулася по землі, стала ширшою й ніби ще страшнішою.
Слоник завмер і тихо прошепотів:

— Я ж великий слон… а вона ще більша…

Того вечора Нумо не пішов до води сам. Він покликав маму й розповів їй про тінь. Мама-слониха уважно вислухала його і повела туди, де місяць світив найяскравіше.

— Дивись, — лагідно сказала вона. — Коли світло падає на тебе, з’являється тінь. Вона не жива і не страшна. Вона просто повторює твої рухи.

Нумо підняв хобот — і тінь підняла його.
Він присів — і тінь присіла.

— Ой… — здивувався слоник. — Вона нічого не робить сама.

З того вечора Нумо став сміливішим. Він спокійно ходив уночі, інколи навіть грався зі своєю тінню й більше не боявся її.

Але одного разу, повертаючись від води, він побачив іншу тінь.

Вона була велика, темна і стояла попереду, зовсім нерухома.
Нумо підняв хобот — тінь не зрушила.
Він зробив крок — вона залишилася на місці.

Слоникові стало страшно.

— Це не моя тінь… — прошепотів він і побіг кликати маму.

Спочатку мама подумала, що це жарт, але коли підійшла й сама побачила тінь, вона теж здивувалася. Вони разом підійшли ближче до каміння й кущів.

І раптом звідти з шумом розбіглися звірята: мавпочка стрибнула вбік, антилопа метнулася по стежці, а птахи злетіли в небо.

Тінь одразу зникла.

— Це були їхні тіні, — спокійно сказала мама. — Коли вони стояли разом, тінь здавалася однією великою.

Нумо зітхнув із полегшенням.

Тієї ночі він ліг спати спокійно. Він знав:
деякі тіні з’являються від світла,
деякі — від темряви,
але коли поруч мама — навіть страх стає меншим.

І савана тихо засинала під зорями, коли наші друзі-звірятка міцно спали…