Поні, яке не встигало за іншими

На широкому зеленому лузі, де трава була м’яка, як тепла ковдра, жили маленькі поні.
Щоранку вони вибігали з-за пагорба й весело мчали наввипередки — хто швидше добіжить до струмка, хто вище підстрибне, хто гучніше заірже від радості.

Усі поні бігали швидко.
Усі — окрім одного.

Її звали Міа.

Міа не любила поспіху. Вона виходила на луг трохи пізніше, ступала повільно й уважно дивилася під копитця. Їй подобалося відчувати, як вітер ніжно торкається гриви, і слухати, як трава тихенько шелестить під ногами.

— Чому ти завжди відстаєш? — дивувалися інші поні.
— Бігти ж так весело!

Міа лише лагідно усміхалася. Усередині їй іноді було сумно — їй здавалося, що вона не така, як усі.

Вдень, коли сонце піднімалося високо, поні бігали й гралися, а Міа часто зупинялася біля старої верби. Там було тихо й затишно. Саме там вона помічала те, чого інші не бачили.

Одного разу Міа почула тихенький плач.

Вона зупинилася.

У високій траві сиділо маленьке ягнятко. Воно тремтіло й витирало носик.

— Ти загубилося? — ніжно спитала Міа.

— Я не встигло за мамою… — прошепотіло ягнятко. — Усі бігли дуже швидко.

Міа не кликала нікого.
Вона просто сіла поруч.

— Нічого, — сказала вона тихо. — Ми почекаємо разом.

Вони сиділи мовчки. Трава повільно гойдалася, сонце ставало теплішим, а ягнятко поступово заспокоїлося.

Невдовзі з-за пагорба долинув тривожний голос:

— Доню! Де ти?

Мама-овечка бігла швидко, але, побачивши ягнятко, одразу зупинилася й міцно його обійняла.

— Дякую тобі, поні, — сказала вона Мії. — Ти не поспішала. Саме тому ти її почула.

Міа здивувалася й відчула, як у грудях стало тепло.

Увечері, коли луг почав занурюватися в тишу, інші поні були втомлені. Бігати вже не хотілося.

Міа підійшла до них і тихо сказала:

— Послухайте…

Поні замовкли.

І тоді вони почули, як дихає луг,
як у траві цвіркоче коник,
як ніч повільно накриває землю.

— Я ніколи цього не чув, — прошепотіла одна поні.
— Це так спокійно… — сказала інша.

Поні лягли в траву поруч із Мією. Ніхто не поспішав. Ніхто не біг.

Коли з’явився місяць, луг наповнився тишею. Очі поні заплющувалися самі.

Міа лягла останньою.

Тепер вона знала: бути повільною — це не означає відставати. Іноді це означає встигнути відчути найголовніше.