Павучок і його невидима павутина

У старому теплому домі, між стелею та вікнами, жили павучки.

Вони були нічними мешканцями — вдень ховалися, а вночі тихо працювали. Павучки плели павутину й ловили комарів, мух та інших набридливих комах, що залітали до кімнат.

Люди, які жили в домі, знали: павучки корисні.
Та все ж ніхто не хотів, щоб квартира перетворилася на павуче лігво.

Серед усіх павучків був один маленький павучок. Він особливо любив цей дім.
Йому подобався запах вечірнього повітря, тепло батарей узимку й м’яке світло ламп уночі.

Щоночі павучок старанно працював.
Він обирав найкращі місця, плетучи міцні павутини, щоб уранці в домі було менше комарів.

Але щоранку, коли люди прокидалися, вони брали віники й серветки.
Павутина зникала.

— Знову прибрали… — тихо зітхав павучок.

І так було щоночі й щоранку.

Іншим павучкам це набридло.

— Навіщо плести там, де все одно знищать? — бурчали вони.
— Ходімо звідси, є інші будинки.

І одного дня павучки пішли.

А маленький павучок залишився.

Він дуже любив цей дім, але й не хотів заважати людям.
Тоді павучок почав думати.

Довго.

І придумав.

Відтоді він плетів павутину лише там, де вона не кидалася в очі:
за шафами, під підвіконнями, біля вентиляційних решіток.

Павутина стала тонкою, майже невидимою.
Люди часто її навіть не помічали.

Минув час.

І люди раптом зауважили, що комарів і мух стало більше.

— Дивно… — казали вони. — Раніше їх було менше.

Іноді вони навіть з полегшенням помічали тоненьку павутинку в кутку.

— Нехай вже буде… — зітхали люди. — Головне, щоб не заважала.

А павучок навчився плести ще обережніше.
Так, що інколи його павутина працювала, але залишалася майже непомітною.

Він жив у домі, не заважаючи людям.
А люди жили в домі, не заважаючи павучкові.

І від цього в домі ставало трохи тихіше й спокійніше.

Бо навіть якщо тебе не завжди помічають, добра справа все одно залишається важливою.