Оленятко, яке не послухало маму

Ранковий ліс прокидався повільно. Туман ще тримався між деревами, а краплі роси тремтіли на траві, ніби маленькі дзеркальця. Десь далеко тріснула гілка, хтось змахнув крилами, і повітря наповнилося тихими звуками нового дня. Сонце тільки-но торкнулося верхівок дерев і обережно спускалося нижче, ніби не хотіло нікого розбудити різко.

Саме в цей час між деревами з’явилося маленьке оленятко. Його ніжки ще не були впевненими, зате очі світилися цікавістю. Для нього весь ліс був новим і дивовижним — кожен кущ здавався таємницею, кожна тінь ховала історію, а кожен шурхіт обіцяв щось цікаве.

Поруч ішла мама-олениця. Вона рухалася спокійно й уважно, зупиняючись так часто, ніби слухала не лише ліс, а й думки свого малюка. Її кроки були тихими, а погляд — теплим і пильним.

— Тримайся ближче, — лагідно сказала вона. — Ліс любить тих, хто не поспішає і дивиться навколо.

Оленятко слухало, але водночас намагалося побачити все одразу. Раптом між травинками блиснула срібляста стрічка — маленький струмок. А над ним, немов жива іскра, стрибала яскрава пташка, зникаючи й з’являючись знову.

— Я тільки гляну… зовсім трішки, — подумало оленятко і зробило крок убік.

Один крок. Другий. Третій. Трава стала густішою, коріння під лапками — нерівнішим, а мамин силует повільно зник між стовбурами дерев.

Оленятко зупинилося. Ліс навколо раптом став більшим, ніж був щойно. Тиша зробилася глибшою, а світло між деревами — тоншим.

— Мамо?.. — несміливо прошепотіло воно.

Відповіді не було.

Серце оленятка забилося швидше. Йому хотілося бігти, але лапки стали важкими. Воно глибоко вдихнуло, намагаючись заспокоїтися, і згадало мамині слова. Оленятко не рушило з місця, а просто прислухалося — до лісу, до себе, до кожного звуку.

І тоді між деревами почулося знайоме шарудіння. Повільне. Спокійне.

— Маленьке, я тут, — долинув мамин голос.

Оленятко не побігло. Воно пішло назустріч звуку, обережно ступаючи між корінням і м’якою травою. Кожен крок був упевненішим за попередній. Коли мама з’явилася поруч, оленятко притислося до неї боком і довго не відпускало, слухаючи її дихання.

— Я не хотіло тікати, — тихо сказало воно. — Просто ліс такий цікавий…

Мама-олениця лагідно торкнулася його носиком.
— Я знаю. Цікавість — це добре. Але поруч зі мною ти завжди в безпеці.

Вони ще трохи постояли, слухаючи, як ліс остаточно прокидається. Десь заспівала пташка, вітерець поворушив листя, і світ знову став світлим і знайомим.

Потім вони повільно пішли далі — разом, майже торкаючись одне одного боками. І оленятко більше не відходило далеко.

Ліс прийняв їх тихо й доброзичливо, ніби знав: коли поруч мама, страхи швидко зникають.