Однієї тихої ночі, коли небо було темно-синє, а зорі світили особливо м’яко, у дворі біля будинку тихенько спалахнуло світло. Дівчинка Марійка і хлопчик Петрик, які ще не спали, визирнули у вікно й побачили маленьку зірочку, що лежала на траві.
Вона світилася тьмяно й трохи тремтіла.
— Не бійтеся, — тихо сказала зірочка. — Я впала з неба… але не пам’ятаю, звідки саме.
Діти обережно взяли її в долоні й укрили теплою ковдрою. Вони вирішили допомогти зірочці знайти дім.
Наступного вечора Марійка й Петрик дістали з полиці книги з астрономії. Вони розглядали зоряні карти, сузір’я та читали їхні назви вголос. Зірочка уважно слухала.
Коли діти перегорнули сторінку з одним із сузір’їв, зірочка раптом засяяла яскравіше.
— Це воно… — прошепотіла вона. — Я жила тут. Ось мій дім.
Діти підняли очі до неба й побачили це сузір’я. Тепер вони знали, звідки зірочка, але не розуміли головного — як повернути її назад.
Вони довго думали, але жодна ідея не здавалася можливою. І тоді Марійка згадала про обсерваторію — місце, де люди спостерігають за зорями.
Тієї ж ночі вони прийшли туди разом із зірочкою. Купол обсерваторії був відкритий, а великий телескоп дивився просто в небо.
Там діти дізналися дивну річ: телескоп може не лише наближати зорі, а й спрямовувати світло назад у небо, якщо зробити це дуже обережно.
Вони поставили зірочку поруч із лінзами. Вона засвітилася сильніше, ніж будь-коли, і її світло піднялося вгору тонким промінчиком.
На небі одна зірка в сузір’ї відповіла м’яким миготінням.
— Це вони… — радісно сказала зірочка. — Вони мене чекають.
Вона подякувала дітям і повільно піднялася в небо, займаючи своє місце серед інших зірок.
Коли Марійка й Петрик повернулися додому, вони довго дивилися у вікно. І щоночі з того часу одна зірочка над їхнім будинком мигала трохи яскравіше, ніби вітаючись.
Діти знали: іноді, щоб допомогти комусь знайти дорогу додому, потрібні не крила, а уважні очі, знання й добре серце.
Leave a Comment