Одного ранку капібара прокинулася раніше, ніж зазвичай, і пішла до свого улюбленого озера. Вона любила починати день біля води — слухати, як річка тихо рухається, і дивитися, як сонце торкається поверхні.
Та цього разу капібара зупинилася.
Озеро стало мілким. Вода відступила, оголивши камінці й коріння, а річка, яка завжди його наповнювала, текла зовсім тоненькою смужкою.
— Схоже, вода кудись поділася, — тихо сказала капібара.
Вона не стала хвилюватися, а покликала друзів. Незабаром поруч з’явилися мавпочка і стара черепаха. Усі вони мовчки дивилися на мілке озеро.
— Озера не зникають просто так, — повільно мовила черепаха. — Вода або чекає, або її хтось затримав.
Капібара кивнула і запропонувала піти вгору за течією. Друзі рушили разом.
Невдовзі вони побачили велику греблю з гілок, листя й усякого різного. Біля неї старанно працювали бобри — тягли нові гілки й укріплювали споруду.
— Вибачте, — спокійно сказала капібара. — Через вашу греблю вода не доходить до нашого озера.
Бобри навіть не обернулися.
— Нам так зручно, — відповіли вони. — У нас робота.
— Але нижче за течією теж живуть тварини, — додала мавпочка.
— Нам ніколи, — буркнули бобри й продовжили будувати.
Друзі відійшли трохи вбік. Усі виглядали засмученими.
— Вони не хочуть слухати, — зітхнула мавпочка.
Черепаха довго мовчала, а потім повільно сказала:
— Якщо воду повністю зупинити, вона почне шукати інший шлях. А за нею можуть піти й ті, хто зазвичай не піднімається вгору.
Капібара задумалася, а потім тихо промовила:
— Я знаю одну стару лісову легенду.
Вони повернулися до бобрів, і капібара почала розповідати:
— Колись давно, якщо річка переставала текти вниз, великі крокодили підіймалися вгору за течією. Вони шукали глибоку воду й часто селилися саме біля гребель.
Бобри завмерли.
— Крокодили? — перепитали вони. — Тут?
— Так каже легенда, — спокійно додала черепаха. — Вода повинна рухатися, інакше вона приводить за собою тих, кого ніхто не чекає.
Бобри перезирнулися. Вони подивилися на греблю, на воду, яка вже піднялася, і на вузький прохід, де течія майже зупинилася.
— А якщо… — несміливо сказав один із них, — якщо зробити так, щоб вода текла далі?
Капібара вже зробила крок назад, ніби збиралася йти.
— Ми можемо допомогти, — сказала вона. — Але тільки якщо ви цього хочете.
— Хочемо, — швидко відповіли бобри. — Дуже хочемо.
Разом вони трохи переробили греблю: залишили бобрам зручне місце для дому й зробили прохід, через який вода знову могла текти вниз.
Незабаром річка ожила. Вона повільно повернулася до озера, наповнюючи його знайомим спокоєм.
Черепаха подивилася на річку й ледь усміхнулася.
— Крокодили? Ну ти й вигадала… Я тут живу стільки років і жодного крокодила не бачила.
Капібара засміялася.
— А як інакше можна було привернути їхню увагу? — сказала вона. — Головне, що це спрацювало.
Усі зрозуміли: іноді слів замало, і тоді маленька вигадка допомагає домовитися так, щоб добре було всім.
Черепаха знову подивилася на воду й пробурмотіла:
— Так… де там мій улюблений камінець? Він, мабуть, уже добре нагрівся.
А капібара вмостилася біля берега, занурила лапи у воду й почала тихо жувати траву, радіючи, що річка знову тече так, як має.
І день повільно повернувся до звичного спокою.
Leave a Comment