У далекій Африці, біля широкої й спокійної річки, жив бегемот на ім’я Тумбо.
Тумбо був дуже педантичним бегемотом і страшенно любив свої звички. Кожен його день був схожий на попередній — і саме це робило його щасливим.
Щоранку він прокидався рівно тоді, коли сонце торкалося води. Потім обов’язково чистив зуби улюбленим очеретом, повільно виходив на берег і йшов уздовж річки, вітаючись із друзями.
— Доброго ранку, крокодиле! — казав він, киваючи знайомому, що грівся на сонці.
— Гарного дня, зебро! — додавав, коли бачив смугасту подругу біля водопою.
Після цього Тумбо снідав соковитою травою з лівого берега (обов’язково з лівого), лягав у воду на своє улюблене місце й задоволено зітхав. Усе було правильно. Усе було на своїх місцях.
Так тривало щодня, аж поки одного ранку Тумбо не зрозумів, що щось змінилося.
Він прокинувся — а його улюбленої трави майже не лишилося. Камінець, на якому він сушив лапи, був пересунутий, а у воді хтось зайняв його місце.
— Що за безлад?.. — пробурмотів Тумбо.
Озирнувшись, він побачив бегемотиху, яка спокійно сиділа біля річки.
— Доброго ранку, — лагідно сказала вона. — Мене звати Луна. Моя річка висохла, тож я вирішила оселитися тут.
— Тут? — невдоволено фиркнув Тумбо. — Але це моя річка. Я тут живу давно! Я поскаржуся царю звірів — Леву!
Луна нічого не відповіла. Вона мовчки зібрала свої речі й пішла, залишивши Тумбо самого біля води.
Спершу він навіть зрадів.
Річка знову була тихою, усе стояло на своїх місцях, і ніхто не заважав його звичкам.
Та дні минали, і в Африку прийшла засуха. Сонце пекло дедалі сильніше, вода в річці ставала мілкішою, а трава жовтіла й зникала.
Одного дня Тумбо прокинувся і не побачив крокодила.
Наступного — не прийшла зебра.
Друзі один за одним вирушали шукати нові, більш повноводні місця.
Зрештою Тумбо залишився сам. Тепер навколо було не затишно, а порожньо. Порядок більше не тішив — без друзів він став надто тихим.
Тоді Тумбо зрозумів, що йому теж час вирушати в дорогу.
Він довго йшов, аж поки не знайшов нову річку. Там було зелено, чисто й радісно. Біля води він побачив своїх друзів — і крокодила, і зебру.
— Як тут гарно… — здивувався Тумбо. — Хто ж так добре про все подбав?
І тут із-за очерету вийшла Луна.
— Привіт, Тумбо! — усміхнулася вона.
Тумбо опустив голову. Йому стало соромно за свою злість і слова.
— Пробач мене, — тихо сказав він. — Я думав лише про свої звички.
Він дістав свою найулюбленішу річ — гладенький теплий камінець — і подарував Луні.
— Я не тримаю зла, — відповіла вона. — Головне, що у складні моменти ми разом.
Тієї ночі Тумбо заснув спокійно.
Не тому, що все було ідеально впорядковано,
а тому, що поруч були друзі.
І річка тихо текла під зорями, а наші друзі-звірятка вже міцно спали…

Leave a Comment