У зеленій долині, де папороті тихо шелестіли навіть без вітру, жив маленький динозаврик на ім’я Тео. Він був добрим, уважним і страшенно допитливим. Тео не вмів просто йти поруч із мамою мовчки, бо світ навколо здавався йому надто цікавим.
Одного ранку вони вийшли з печери, і долина повільно наповнилася світлом. Сонце підіймалося над пагорбами, і роса на листі папоротей блищала, ніби хтось спеціально її розсипав. Тео зупинився, подивився вгору й насупився.
— Мамо, а хто приносить ранок? — спитав він. — Це хтось щоночі носить його в лапах?
Мама усміхнулася й пішла далі, щоб Тео не зупинявся надовго.
— Ранок приходить сам, — сказала вона. — Поки ми спимо, світ тихенько готує новий день.
Тео уявив, як ранок обережно крокує долиною, намагаючись нікого не розбудити, і задоволено рушив далі.
Невдовзі вони зупинилися біля улюбленої галявини з папоротями. Мама вибирала найсвіжіші листки, а Тео уважно за нею стежив, розглядаючи кожен.
— Мамо, а навіщо їсти корисну їжу? — запитав він після паузи. — От якби я їв тільки м’яке і солодке… ну, наприклад, тільки стиглі ягідки, я б був щасливіший.
Мама присіла поруч і подала Тео листок папороті.
— Солодке робить радісно на мить, — відповіла вона. — А корисна їжа допомагає тобі рости, бути сильним і бадьорим. Тоді ти можеш бігати, гратися і дивитися на світ широко відкритими очима.
Тео задумливо пожував.
— Тобто вона допомагає мені бути мною? — уточнив він.
Мама кивнула, і Тео вирішив, що це дуже гарна причина.
Коли день почав хилитися до вечора, світ навколо став м’якшим. Тіні подовшали, повітря охололо, і кроки Тео стали повільнішими. Дорогою додому він довго мовчав, а потім тихо спитав:
— Мамо, а хто переключає день на ніч?
Мама зупинилася біля входу до печери й подивилася на небо, де вже з’являлися перші зорі.
— Ніч приходить тоді, коли всьому час відпочити, — сказала вона. — Вона не вмикається різко. Вона просто тихо змінює день, щоб світ заспокоївся.
Тео притулився до мами і подумав, що ніч схожа на велику ковдру, якою хтось накриває долину.
У печері було тепло й затишно. Тео ліг на м’яке листя, ще трохи поворушився, але питань цього разу було менше.
— Мамо, — прошепотів він, — а завтра знову буде ранок?
— Обов’язково, — відповіла мама. — Світ про це подбає.
Тео заплющив очі, думаючи про ранок, який приходить сам, про їжу, що допомагає рости, і про ніч, яка вміє бути тихою. І майже одразу заснув.
А ніч у долині стала спокійною, ніби хтось непомітно розклав усі думки по своїх місцях.
Leave a Comment