Зайчик, який збирав сонячних зайчиків

У зеленому лісі всі зайці займалися важливими справами. Одні з самого ранку збирали моркву, інші тягли до нір капусту, а хтось уважно рахував запаси на зиму.

А один зайчик робив зовсім інше.

Він бігав галявинами з маленьким дзеркальцем і ловив сонячних зайчиків. Коли промінь сонця торкався дзеркала, по траві стрибало світле плямце, а зайчик радів так, ніби впіймав щось дуже цінне.

— Ти що, серйозно? — сміялися інші зайці. — Моркву не шукаєш, капусту не носиш, а ганяєшся за світлом!

— Воно мені ще знадобиться, — спокійно відповідав зайчик і ховав сонячного зайчика до маленької дерев’яної скриньки.

Найсмішніше було одного разу, коли зайчик так захопився ловлею світла, що «впіймав» сонячного зайчика просто на носі старого борсука. Той здивовано кліпав очима, поки світла плямка стрибала з носа на вуха, а потім — на хвіст.

— Гей! — буркнув борсук. — Забери свого сонячного друга!

Зайчик швидко вибачився, а борсук ще довго ходив лісом і дивувався, чому йому раптом стало так тепло й весело.

Минуло літо, і до лісу прийшла похмура осінь. Сонце з’являлося рідко, дні стали короткими, а зайцям стало сумно. Навіть морква вже не тішила так, як раніше.

Тоді той дивний зайчик тихо відкрив свою скриньку.

І з неї вилетіли сонячні зайчики — теплі, золоті, збережені з літа. Вони стрибали по деревах, по норах, по лапках зайців, і ліс знову засяяв. Усі сміялися й дивувалися.

— Оце так… — прошепотіли зайці. — Виявляється, світло теж можна зберегти.

А потім прийшла зима.

Було холодно. Зайці тулилися в норах, притискалися один до одного й намагалися зігрітися. І тут наш зайчик згадав ще одну річ.

Він знав, що сонячні зайчики не лише світяться — вони ще й гріють.

Зайчик знову відкрив скриньку, і тепле світло розлилося по норах. Стало так затишно, ніби за вікном знову літо. Тієї зими ніхто в лісі не змерз.

А зайці більше ніколи не сміялися з зайчика з дзеркальцем. Бо ніколи не знаєш: те, що здається дивним сьогодні, завтра може стати дуже потрібним.