Собака і вовк
Був собі чоловік, мав він собаку. От, як стала вона уже дуже стара, він і каже до неї:
- Йди собі в світа, коли ти така стара.
Пішла вона, та дивиться – йде вовк, та й каже їй.
А вона:
- Я йду в світи.
- Ну, я тобі назичу хліба, але, гляди, щоб і ти мені після (1) назичила.
Вона каже:
- Добре, назичу.
От він і каже:
- Отут попові жнуть, то йди: я возьму дитину, тай побіжу, а ти будеш на мене гавкати; а вони побачать, та відберуть від мене дитину, а тебе візьмуть до себе.
От вони так і зробили: вовк узяв дитину, да й побіг, а собака з ним – гав, гав, гав! От люде побачили, відняли дитину, а собаку взяли до себе і нагодували.
У них була гулянка (2) на другий день, - так-так гуляють! Людей понасходилось.. А вовк прийшов до теї собаки, а вона каже:
- Лізь під штандари (3)!
Вовк вліз, та й сидить. Собака узяв зі стола буханець хліба, тай несе до вовка. Люде побачили, тай кажуть:
- Он собака несе хліб!
А хазяїн каже:
- Нехай несе, то наш.
Взяв собака той буханець, тай віддав вовкові; він узяв, тай і з’їв. Потім вона узяла пляшку з горілкою, тай несе знов вовкові. Люде побачили, дай кажуть знову:
- Он собака поніс горілку.
А він каже:
- Нехай, нехай несе, то наш собака.
А він ізнов поніс вовкові. А ті попові підслідили його – куди-то він несе, а він вовкові, - вони взяли, да за кий, да й вигнали вовка.
Він узяв, пішов у поле; дивиться – свиня пасеться. Він прийшов до неї, та каже:
- Чия ти?
А вона каже:
- Попова.
А він каже:
- Зачекай, я тебе з’їм.
А вона каже:
- Сідай на мене, я тебе привезу до свого дому, то там мене і з’їси.
Узяв він, сів на свиню, - вона привезла його до свого дому. Узяла вона, шарнулась об хлів, а він і впав з неї. Ото вже хоче він її їсти, - вона кричить, - люде попові вибігли, дай знов його вигнали.
От він ізнов пішов у поле. Йде він, та дивиться – аж коняка пасеться. Він каже до неї:
- Чия ти?
- Попова.
- Почекай, я тебе йзім.
А вона каже:
- Не їж, а сідай лучче на мене, та поїдемо до мого дому, - там і з’їси.
Він сів, да й поїхав. Приїзжають у двір, -вона приїхала до стайні, шурнулась об неї, - він і упав. Ото він хоче її їсти, - вона починає гіржать. Попові вискочили, та й прогнали його.
Ізнов той вовк побіг у поле. Йде він понад ставком, дивиться – гуси на березі сидять. Він питає їх:
- Чиї ви, гуси?
- Попові.
- Я вас поїм.
- Ой, не їж, нехай ми попливем, да ноги пополощем, - тоді нас чистеньких з’їси.
Узяли вони да й поплили, а він остався, як дурний.
Постоявши, бачить, що вони не випливають, узяв, да й пішов далі. Дивиться він – іде парубок. Він питає:
- Ти чий?
- Поповий.
- Я тебе з’їм.
Він каже:
- Зачекай, я перше піду обмиюсь.
Він узяв, виліз на гілляку, вирізав здорового дрючка, потім зліз, тай каже до вовка:
- Дай мені чим втертися.
- Не маю чим.
- Дай я твоїм хвостом втрусь.
Вовк дав йому хвоста. Він узяв, обмотав його добре за руку. Вовк каже:
- Пусти!
А він його дубком раз ударив, другий, а за третім і убив його.
Записано в с. Збаражі Бердичівського уїзду Київської губернії;
Передав І.П. Новицький
---------------------------------
1) В оригіналі – послі
2) В оригіналі – бал
3) Штандари – підпіччя, порожнина під піччю
Набрано:
Денис Мамчик
Петрик, для батьків та дітей
