Про Петрика
 


укр рус
Пошук по каталогу товарів
Переглянути каталог
 

Три правди. Казка Катерини Перелісної

Було це дуже-дуже давно, ще за тих часів, коли на нашу Україну злі татари нападали, міста й села грабували, а людей нещасних у полон забирали, на тяжкі муки, у злую неволю.
Жив тоді в одному місті розумний та хоробрий князь і мав він двох синів. Дуже любив старий князь своїх дітей, та ще більше любив свою країну, свій народ. Ночей не досипляв старий князь та все про добро своїх людей дбав.
І люди його поважали, ніколи на нього не нарікали, а як треба було, то й до війська йшли. І було те військо велике й могутнє, таке, що всі вороги його боялися і обминали князівську столицю, бо знали, що несила її зруйнувати-пограбувати.
Отак і жив той князь у війнах та в походах, а вдома в праці та в клопотах.
Та не такі були його сини. Виросли вони у батьковому палаці, в розкошах та спокою, лиха не знали, то й ні про що не думали, не гадали, лише себе розважали. Любили по лісах та степах за диким звірем полювати, гарно вдягатися, смачно попоїсти та солодко поспати. Любили частенько до сусідніх князів їздити в гостину, подарунки їм дорогі возити. Ті князі радо княженків приймали, своїх звичаїв і мови навчали.

Навчились княженки чужими мовами говорити так добре, що й самі з того пишались, а свою рідну мову занедбали.
Хоч як любив старий князь своїх синів, та не довподоби йому було, що його діти свій народ не поважають, лише бавляться-гуляють, своїм примхам догоджають. Кликав він їх до себе, навчав, дорікав, але незабаром побачив, що нічого не вдіє.
Зажурився тоді князь, що не будуть сини після його смерти добре князювати, що не буде кому рідний край від ворогів захищати.
Довго думав князь, як лихові запобігти, а тоді покликав синів та й каже:
— Любі мої діти! Я вже старий став, скоро помру. Та не хочу я. ділити свій край між вами, бо тоді вороги легко вас подужають, а хочу передати князівство тому з вас, хто мудрішим буде і скаже мені три правди.
— Добре! — кажуть княженки. — Хай буде так. Той, хто скаже, хай князює, а другий у нього в славі й почестях живе.
— Ще одна умова, — каже тоді старий князь. — Якщо ні один з вас не вгадає ті три правди, мусите ще нині з мого палацу геть піти й доти додому не вертатись, аж поки не дізнаєтесь у чужих людей про ті три правди.
Погодились княженки й на це. Тоді старий князь промовив:
— От ви багато їздили, гуляли, у сусідніх князів бували, скажіть же мені: чия хата найкраща?

Посміхнувся старший княженко та й каже:
— Ми ще не досить світу бачили, щоб сказати тобі, чия хата найкраща. Наш палац дуже гарний, але в сусідніх князів ще кращі. А може у якогось царя за морем є ще кращі палаци.
— Гаразд, — сказав князь, — то ви ще не знаєте, чия хата найкраща. Може тоді знаєте, кому правди не можна казати.
— Батеньку мій, — озвався молодший син, — ти нас завжди вчив лише правду казати, як же ми будемо правду перед кимсь затаювати?
— Ну, хай і це буде так, — відмовив князь, — хай князівство належить тому, хто хоч третю правду скаже: хто господар моєї крови?
— Ото чудне питання! — засміялись разом обидва брати. — Адже кров твоя, то вона тобі й належиться, і ти сам її господар.
— Ні, діти, хоч і смієтеся ви з тих питань, та не відаєте того, що треба князеві знати. Отже, пам'ятаєте ви нашу умову: якщо не вгадали, то мусите йти собі геть і доти не вертатись, аж доки не знайдете ті три правди.
Нічого робити. Попрощались княженки з батьком своїм, взяли торбинки на плечі й пішли шляхом широким у чужі краї.
Спочатку йшли, сміялись, піснями розважались, людей по дорозі зачіпали, правди питали. Та не довго так було. Ось шлях битий скінчився, пішли стежки вузькі та плутані, не знають княженки, котру з них вибирати, щоб швидше правду відшукати. А тут ще й не завжди люди привітають, не завжди й до хати спочити пускають.
Так вони не день і не два по чужих краях блукали, міста й села минали, багато горя й лиха зазнали, та ніде їм не сказали, чия хата найкраща.
От зайшли вони одного разу до великого та густого лісу. Ішли, йшли: стежок немає, людей не чути, лише дикі звірі з хащів визирають, на здобич чигають.
Ще як удень ішли, то хоч сонечко крізь гілля заглядало, серце звеселяло, а як надійшла ніч, то вже не знали брати, куди й голову прихилити. А тут ще буря зашуміла: гуде-реве, столітні дуби з корінням вивертає. Грім загримів, блискавка заграла, а далі й дощ полив, як з цебра. Як уже княженки не хоронилися під деревами, та промокли до кісток і не знали, як від лиха такого сховатися.
Побачили вони під дубом яму. Полізли туди, аж там ведмідь, як не ревне їм назустріч! Та так страшно, що брати кинулись чимдуж утікати.
— Добре тому ведмедеві, що свою хату має, — каже молодший брат. — Я б уже й найкращої хати не шукав, якби він мені свою віддав.
Аж тут блискавка ліс освітила, і побачили брати перед собою палац, та такий пишний, що вони такого ще зроду не бачили.
— Оце ж доля над нами змилосердилася, — каже тоді старший. Оце, мабуть, і є найкраща в світі хата. Ходімо до брами, попросимо, щоб пустили переночувати, та оглянемо палац гарненько, а вранці вернемося до батька та й скажемо, що в лісі стоїть найкраща в світі хата.
Підбігли до широкої брами, стукають та благають, щоб хоч у двір пустили.
— Гей, хто ви й чого прийшли? — гукнув хтось у них над головами, та так страшно, що брати аж присіли.
Коли дивляться — на брамі якась потвора сидить, вогненними очима блимає, пазурі розправляє, наче гострить-натирає.
Полякалися княженки, та ніде дітись, вклонилися чемненько й розказують, хто вони й чому по світу блукають.
— Га-га! — зареготала потвора. — Ото добре, що до мене зайшли. Я вам першу правду скажу, а за це ви мусите в моєму палаці жити, мені вірно служити. А як не схочете, тоді я вас з'їм. Схопила потвора братів у пазурі, понесла за браму й кинула серед двору. Як глянули брати навколо, ще дужче полякались: скрізь у дворі кістки валяються і стовпи стоять з прикованими до них людьми. Стали брати тих людей питати, чий то палац такий страшний. А люди їм кажуть:
— Бідні ви, бідні, що сюди попалися. Цей палац належить злому чарівникові. Багато людей сюди попадає, та виходу звідси ні для кого немає.
— Треба його вбити! — закричали брати.
— Еге, — каже потвора, — то ви ось які. Так знайте, що я смерти не боюся, бо я тоді лише згину, коли ви першої правди дізнаєтесь. Тож я вас
через те до палацу і взяв, щоб ніхто вам тієї правди не сказав. Закину вас до льоху, там ви сидітимете, аж поки не вмрете з голоду.
Кинулися слуги злого чарівника, схопили братів, руки й ноги їм ланцюгами скували, і кинули до глибокого, темного льоху.
Сидять там брати, принишкли, зажурились. От старший і каже:
— Не жаль мені, що ми гинемо, а жаль тих людей, що їх ми визволили б, якби знали, чия хата найкраща. Нерозумні ми, гадали, що цей палац і є найкраща в світі хата, аж нас тут таке лихо спіткало.
— Братіку, — відповів молодший, — мабуть, немає в світі хати кращої за нашу. Там так гарно та затишно, там так люблять нас.
Тільки він те вимовив, як загриміло щось, загуркотіло. Але то не грім був, то злий чарівник загукав, заревів на ввесь ліс:
— Хто смів княженкам правду сказати? Дайте мені його, я його пазурями своїми роздеру!
Та нічого вже не міг вдіяти чарівник, прийшла на нього смерть. Сконав він серед свого палацу, а люди тоді ланцюги розірвали й кинулися з палацу на волю.
Вибігли за браму й княженки, та так зраділи, що лиха того позбулись, а ще більше, що першої правди дізнались.
Ідуть брати, поспішають, коли бачать на узліссі хатка маленька стоїть, а у віконці вогник блимає. Вийшла з тої хатки бабуся старенька, привітала їх, у хату впустила, нагодувала та й каже:
— Чи хотіли б ви зараз, діти, у себе вдома бути?
— Авжеж, хотіли б, — кажуть княженки разом, — там так добре та затишно.
— Отож, — каже їм на це бабуся, — ви вже першої правди дізнались: своя хата найкраща. Та не можна вам ще додому вертатись. Ще мусите по світу поблукати, аж поки дізнаєтесь другої та третьої правди. Лягайте тепер спати, а завтра я вас виведу на шлях, підете ви до царя гірського, він вам другу правду скаже.
Подякували княженки бабусі за ласку та за науку і полягали спати. Прокинулись вранці — аж вони біля чужого міста стоять. Навколо гори високі, провалля глибокі, з гір річки біжать, у долину поспішають.
Стоять брати, дивуються, на всі боки оглядаються. Аж ось із міста військо виступило, у похід кудись зібралося. Побачили тут старшини княженків, стали їх питати, хто вони, звідки і чого в гори прийшли.
Розказали брати, що вони по світу блукають, три правди шукають. Повели їх тоді старшини до свого царя у високий замок, аж на самий вер¬шечок гори.
Вислухав їх цар гірський, посміхнувся і каже:
— Це добре, що ви до мене прийшли, я вам другу правду скажу, а за це ви мені розкажіть, чи велике військо у вашого батька та де воно стоїть і яку зброю має.
— Братіку мій любий! — шепче тоді молодший брат до старшого. — Не кажімо цьому цареві правди, бо він щось погане проти нашого краю задумав.
— Добре, — відповідає старший, — не казатимемо правди, бо й мені здається, що він хоче наш край поневолити.
А цар, як почув, що брати не хочуть йому правди казати, звелів своїм слугам за стіл їх посадовити, медом-вином почав частувати, у кишені срібла-золота насипати, а на пальці перстені з дорогим камінням насадити. А тоді, як брати попили, поїли, трохи від меду-вина сп'яніли, він і каже:
— Оце маєте від мене і честь і дарунки, а як скажете все про військо свого батька, то матимете ще більше, і будете в мене любими радниками, житимете в добрі та славі. Я вас так полюбив, що допоможу вам на престолі вашого батька сісти.

Старший уже хотів був щось цареві сказати, та молодший гукнув йому:
— Не кажи, братіку, ні слова! Хіба не бачиш, що він ворог наш лютий, хоче батьківську країну звоювати.
Розлютувався тоді цар гірський і звелів обох братів до в'язниці замкнути.
Не день і не два вони там сиділи, їсти й пити їм не давали і щогодини приходили слуги царські, питали, чи не надумались вони цареві правду про військо сказати. Та брати мовчали, нічого слугам не сказали.
Як побачив цар, що нічого від них не доб'ється, звелів їх на палі взяти, мучити, катувати, доки всього не скажуть.
Тяжко було молодшому братові муки терпіти, став він стогнати, у царя милосердя прохати. Та глянув тут старший брат на молодшого й каже:
— Братіку любий! Будь мужній, хоч які муки терпи, а ворогові правди не кажи!
Як почув те цар гірський, розлютувався ще дужче та до своїх старшин кинувся:
— Хто смів княженкам другу правду сказати?
Тільки він те промовив, як у горах загриміло-загуділо, чорна хмара налетіла і все навколо темрявою закрила. Здивувалися брати, глянули круг себе, а вони вже не в горах стоять, а в темному лісі під віконечком хати малої.
Вийшла з хати бабуся старенька, знову братів привітала, про всі пригоди розпитала, у хату повела, нагодувала, спати поклала, а тоді промовила :
— Тепер ви вже й другу правду знаєте: хоч які муки терпи, ворогові правди не кажи. Спіть тепер, спочивайте, а завтра виведу вас на шлях широкий, підете до татарського хана, він вам третю правду скаже.
Подякували княженки бабусі за ласку та за науку й поснули. Прокинулися вранці, — аж вони в густій траві край синього моря лежать. Визирають брати з трави, дивляться, мимо них татари людей женуть, руки у них пов'язані, ноги в кайдани закуті.
Ідуть ті люди, спотикаються, гіркими сльозами вмиваються.
— Братіку мій любий! — шепнув молодший до старшого. — То ж наші люди в татарський полон попали. Треба нам щось зробити, щоб їх з неволі визволити.
Та не встиг ще старший відповісти, як татари їх побачили, кинулись до них, пов'язали, до бранців приєднали. Привели до татарського хана, а той почав розпитувати, хто вони, звідки й чого до синього моря прийшли.
Княженки розказали, що вони по світу блукають, три правди шукають.
Посміхнувся татарський хан та й каже:
— Це добре, що ви до мене попали. Я вам третю правду скажу, а за це ви мусите моїм воякам найкоротший шлях до вашого краю показати.
— Не буде цього ніколи! — відповів старший княженко. — Якби наша сила, ми б і цих бранців від тебе звільнили.
— Добре, — відповів хан, — мені подобається ваша щирість. Отже, я хочу вас нагородити: просіть, чого хочете.
Зраділи брати з тої нагоди й кажуть:
— Не треба нам нічого, лише відпусти наших людей на волю.
Розсміявся хан і каже:
— Де ж ви бачили, щоб хтось своє добро за-дармо віддавав. Це дуже дорогий вам дарунок буде. Якщо хочете визволити своїх людей, то насипте мені повну діжку золота і дві діжки срібла. Ото й буде викуп за моїх бранців.
Бачать княженки, що хан глузує, та все ж таки вмовляють його:
— Великий володарю! Ми не маємо стільки грошей на викуп, та замість грошей лиши нас у неволі, ми тобі день і ніч служитимемо, найтяжчу роботу робитимемо.
Але хан тільки засміявся на ці слова:
— Ото мені була б робота з двох княженків! Краще зробімо так: дам вам сухого гороху та колючого-преколючого терну. І ви той горох до ранку мусите понизати на тернові шпички та кожну горошину своєю кров'ю помалювати. Як стануть з того гороху коралі дорогі, то я стільки людей ваших додому відпущу, скільки коралів буде. А як нічого з того не вийде — загинете і ви і всі бранці.
Замкнули братів до темного льоху, принесли їм сухого-сухого гороху та колючого-преколючого терну. Сидять брати, зажурились, один до одного прихилились, зідхають, на нещасливу долю нарікають. А далі старший і каже:
— Годі, братіку, журитися! Час до роботи ставати, сухий горох низати. А то й самі загинемо і людей до смерти доведемо.
Кинулись брати до праці. Спішать-поспішають, щоб до ранку роботу скінчити. Та скільки вони не низали, скільки кров'ю своєю горох не малювали, — не стало від того з гороху коралів.

А тут ще, як треті півні заспівали, побачили брати, що немає вже більше крови у них.
Заплакали тоді брати від розпачу, а молодший і каже:
— Братіку мій любий! Є ще в нас кров у самому серці. Розріжмо собі груди та дістаньмо тої крови гарячої, щоб на всіх людей стало.
Не було у них ножа гострого, самий терен колючий, то вони ним груди розтинали, гарячої крови з самого серця добували. Кров струмочком задзюрчала, всі горошини помалювала. І тоді у братів духу не стало, і, наче мертві, впали вони на землю.
А тут прийшли ханські слуги, взяли намисто з терну та гороху та й понесли до хана. Глянув хан на намисто, з дива й мову загубив: перед ним лежали справжні дорогі коралі, кожна намистинка, як жар, кров'ю серця червоніла.
Тільки дві горошинки білими лишились, бо на них крови у братів забракло.
Покликав тоді хан свого лікаря, звелів йому братів лікувати. А як трохи княженки одужали, сказав до них:
— Ви диво-дивне зробили і я свого слова дотримаю: стільки бранців звільню, скільки коралів стане. Та самі ви бачите, що дві горошини білими лишились, тож двоє бранців у неволі зостануться. Вибирайте ж з-поміж бранців самі, кого в неволі лишати.
— Не треба нам довго вибирати, — сказали княженки разом. — Відпусти їх всіх на волю, ми два лишимось у неволі.
— Дурні ви, дурні! — мовив хан. — Ви ж і так уже добро своїм людям зробили, всю кров свою їм віддали.
— Правда твоя, хане, — сказав старший брат, — та інакше ми й не могли зробити, бо не нам належить та кров, а всьому народові, він господар нашої крови.
Як почув те хан, аж посинів від злости:
— Хто посмів княженкам третю правду сказати?
Тільки він це промовив, як синє море зашуміло, хвилями заграло, чорні хмари налетіли, вихром закрутили — аж люди всі зі страху попадали.
Та тільки вияснилось, глянули княженки навколо себе й побачили, що вони знову на узліссі перед малою хатинкою стоять.
Вийшла до них бабуся старенька, ласкаво привітала, про всі пригоди розпитала, напоїла, нагодувала, а тоді й каже:
— Ось тепер ви й третю правду знаєте: за народ свій всю кров віддай, бо він господар твоєї крови. Ідіть же тепер додому, там на вас батько давно чекає. Будете з ним князювати, та, глядіть, ніколи не забувайте, як то ви по світу блукали та правди шукали.
Попрощалися княженки з бабусею, вклонилися їй низенько й пішли стежечкою вузькою до рідного краю. Ще й сонечко не зайшло, як до рідного міста прибули, а там їх князь із військом своїм зустрів. На радощах музики грали і в усі дзвони в церквах дзвонили.
Стали брати після цього разом з батьком князювати щасливо та мудро. Батька свого любили й поважали, і жили всі так довго, аж поки не стали такими старими, як стара oця казка.

Катерина Перелісна
Торонто, 1994 р.

Джерело:
http://abetka.ukrlife.org/




Інформація
 
Найкращі продажі