Малий Мирон. Оповідання Івана Франка

Малий Мирон - дивна дитина. Батько втiшається ним i каже, що вiн чудово розумна дитина, але батько, звисна рич, сторонничий суддя. Та й ще Миронив батько - чоловик уже в литах, ледве дочекався дитини, i, значиться, яка там будь соби дитина, все вона у нього золота, i розумна, i гарна. Сусiди тихо шептали собi, що Мирон "якесь не таке, як люди": iде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, вiзьме прутик, швякає по повiтрi або стинав головки з будякiв та ластивЬячого зилля. Серед инших дитей вин несмилий i непроворний, а коли часом i вiдiзветься з чим-будь, то говорить таке, що старшi як почують, то тiльки плечима стискають.

- Василю, - говорить малий Мирон до малого Василя,- ти доки вмiєш рахувати?

- Я? А доки маю вмiти? П'ять, сiм, парканацять.

- Парканацять! Ха, ха, ха! А то скiльки парканацять?

- Ну, скiльки ж має бути? Я не знаю!

- Та то нiскiльки. От сядь лишень, будемо рахувати!

Василь сiдає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком* (* Бучок - паличка) об землю: один, два, три, чотири...

Василь слухає, слухає, а далi встав i побiг. Мирон i не замiтив: сидить, цюкає i рахує далi й далi. Надiйшов старий Рябина, кахикає, харкотить i охає, - Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає... Мирон дорахував уже до чотириста.

- А ти, невiтцiвська дитино, є! - сказав старий своїм звичайним, трохи носовим голосом. - А ти що робиш? Малий Мирон аж звергся * (* Звергтися - здригнутися) i обернув заляканi оченята на старого Рябину.

- Та ти землицю святу б'єш, е? Ти не знаєш, що землиця - наша мама? Дай сюди той бучок!

Мирон дав, не розумиючи майже, чого хоче вид нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.

- Iди додому та "Отче наш" говори, е-е-е, анiж маєш такi збитки робити! - сказав старий з суворим видом i пошкандибав дали. Мирон довго глядив за ним, усе ще не можучи зрозумiти, за що се старий прогнiвався i чого хоче вiд нього.

Малий Мирон над усе любить бигати сам по зелених, цвитастих лугах, помиж широколистi лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квiтчатися прилипчастими лопуховими гудзиками, яких так i насиляе * (* Насиляти - начiпляти) на себе вiд нiг до голови. А ще рiчка, через котру з городу треба йти на пастiвник, невеличка супокiйна пiдгiрська рiчечка, з глибокими, стримкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрибними плиточками, оброслими м'яким зеленим водоростом, довгим, мов зелени шовкови пасма, - ота ричка - то правдива розкиш, то сильна принада для Мирона. Там вин цилими годинами любить сидити, запхавшися в високий зелений коситник або миж густе лапасте листя надбережного пидбилу.

Сидить i вдивляється у плюск i тливу воду , в мигаючу п i д напором хвил i траву , в ковблик i в * (* Ковблик - др i бна р i чкова риба ), що час в i д часу вилазять з i своїх печер або випливають i з глибшого плеса , нипають по дн i, шниряючи за водяним хробацтвом , то знов вистобурчують свою тупу вусату мордочку аж над воду , хапнуть раз пов i тря та й ут i кають чимборше в свою криївку , немовби закоштували не знати якої присмаки . А тим часом сонце жарить из безхмарного темно-блакитного неба, гриє Миронови плечи i все тило, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невелички його сири оченята живо бигають, дитиняче чоло стягається, - думка починає рушатися.

- От сонечко, - чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно, в небi лиш така невеличка дiрка прорiзана, що його лиш стiльки видно! Але зараз же в його головi заворушилася й друга думка.

- Ба, а як же воно? Сходить, там дирка мала; заходить, то й там дирка. Хиба ж дирка разом из сонцем по неби ходить?

Се не може йому помiститися в головi, i вiн обiцяє собi, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небi на сонце дiрка прорiзана?

- Мироне! Мироне! - чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув i схопився, збiг iз берiжка над бродок, аби перейти через рiчку, та й нараз зупинився. Багато разив уже вин переходив через ричку, та й ничого, а тепер нараз нова поява впала йому в очи. Вин стояв якраз проти сонця i, дивлячися в воду, побачив нараз замисть плиткого * (* Плиткий - милкий, неглибокий) дна, каминчикив i м'яких зелених пачосiв водоросту - одну бездонне глибоку синяву. Вiн не знав iще, що се небо з води всмiхається до нього, i зупинився. Як же тут iти в таку глибiнь? I вiдки вона взялася нараз? Вiн став i почав уважно розглядати глибiнь. Усе однаково. Вiн присiв. Однаково, - тiльки при берiжку видно знайомi каминчики та й чути звичайний любий журкит води на броди. Вин повернувся лицем у другий бик, за сонцем: глибинь щезла, брид плиткий, як був. Се видкриття i втiшило, i здивувало його. Вiн почав повертатися на всi боки, пробуючи i втишаючись дивним явищем. А про мамин клик i зовсим забув!

I довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лизти в воду все якось не смив. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого каминчастого броду земля розскочиться, i зине бездонна блакитна глибинь пид рiчкою, мiж високими берегами, i полетить вiн у ту глибiнь далеко-далеко, щезне в нiй, мов трiсочка, кинена в глибоку, темну криницю. I хто знає, як довго був би вiн стояв над бродом, якби не був надiйшов сусiд Мартин, що з вилами й граблями квапився до сина.

- А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?

- Та я хочу йти, але боюся.

- Чого? - Та от, адить! - I вин показав бездонну синяву в води.

Мартин не порозумiв.

- Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.

- Плитко? - спитав недовирливо Мирон. - А от яка глибинь!

- Глибiнь? Ади, що не глибiнь, - сказав Мартин i, як був у ходаках * (* Ходаки - постоли, м'яке селянське взуття iз шкiри), так i перейшов через брiд, мало й замочивши їх. Той перехид Мартина осмилив i Мирона, i вин перейшов через воду i побиг гори огородом додому.

- Який се дурний хлопець! П'ять лiт має, а ще броду боїться, - пробовкнув сусiд i пiшов до сiна.

III

А коли лiтом усi старшi з хати пiдуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хатi. В хатi вiн боїться. Боїться "дiдiв у кутах", тобто тiней, боїться череватого комина, чорного внутрi вiд сажi, боїться грубої дерев'яної клюки, вбитої в вiконце, що в повалi * (* Повала - стеля) для пропускання диму вiд скiпок, якими свiтять зимою. Мирон лишається надворi. Там вiн може собi гуляти, рвати зiллячко i розщипувати на кусники, будувати хатки з трiсок i патичкiв, що на дровiтнi, або й так собi лежати на приспi,та грiтися на сонцi, та слухати цвiркоту горобцiв на яблуньках, та глядiти на синє небо. Любо йому, i на дитиняче чоло знов немов хмарка набигає - се думка надходить.

- А чим то воно чоловiк усе видить? I небо, i зiлля, i тата з мамою? - таке питання насувається йому нi звiдси, нi звiдти. - Або чим чує? Он каня * (* Каня - шулiка) кевкає, кури кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую? Йому здається, що все те чоловiк дiє ротом, i видить, i слухає. Рознiмає рот: так i є, видно все, чути все...

- А може, нi! Може, очима? Зажмурює очi. Ов, не видно нiчого. Рознiмає: видно й чути. Зажмурює знов - не видно, але чути. - Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? - Знов рознiмає i затуляє рот - чути! Далi очi - все чути. Аж ось прийшла думка - заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути нi кудкудакання курей, нi кевкання канi. Вiднiмає пальцi - чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз - те саме.

"Що се таке? - мiркує сам собi Мирон. - Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже". Пробує раз i другий - так, зовсiм так!

А коли поприходили женци на полуднє, вин, пидскакуючи, бижить до батька.

- Татуню, татуню! Я щось знаю!

- Та що таке, моя дитино?

- Я знаю, що чоловiк очима видить. По батьковiм лицi перебiг усмiх.

- А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

- Як, як? - Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тiльки шум. Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

- Иди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би дали женився, а таки дурницi говорить? Чому ти нiколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатi вивiз?.. Таже чоловiк усе чує вухами! - i шум, i кудкудакання.

- А чому ж не чує разом! Тiльки як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? - запитав малий. - От потрiбуйте самi! - I вiн справдi для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати проворкотiла ще щось, але вiдповiдi на те питання не знайшла.

А вже найбильша була бида Миронови з тим мисленням! Не вмив мислити, та й годи. Що тiльки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

- Та чому ти, тумане вiсiмнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

I що вже бiдний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потiм сказати щось розумного, - ни, не можна, та й годи. Бидний Мирон прийшов до того переконання, що вiн не вмiє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обиди довкола великого стильця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всi їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разiв зо два, а далi задивився на те, що так тихо стало в хатi, нiхто й слова не скаже. Нi вiдси нi вiдти здається йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то вси будуть смиятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? I малий Мирон зачинає мислити.

Ложка, як нiс її вiд рота до миски, так-таки застигла в повiтрi враз iз рукою. Очи недвижне вперлися в пустий простир, а дали мимовильно зупинилися на образи матерi божої, що висiв на стiнi; губи тiльки рушаються, мов щось шепчуть. Слуги побачили се, ззирнулися помиж собою, трунули одно друге ликтями, а дiвка-служниця шепнула навiть до старого Iвана.

- Ану, вiн зараз якусь дурницю вистрiлить.

- Ба, не знати, - почав звiльна Мирон, - чому тото свята матiнка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..

Бидний Мирон, хоть i як мучився, не миг ничого липшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати "так, як люди".

Смiх, регiт, звичайна нагана матерi враз iз "туманом вiсiмнацятим" - бiдний Мирон заплакав.

- Та що ж, коли я не вмiю мислити так, як люди! - сказав вiн, обтираючи сльози.

Що з нього буде? Який цвiт розiв'ється з того пуп'янка? Се й проповiсти не тяжко. Лучаються по наших селах доволi часто такi дивовижнi появи. Все у них змаленьку не так, як у людей: i хiд, i обличчя, i волосся, i слова, i вчинки. А коли прийдеться такiй дитинi вiк жити пiд тiсною сiльською стрiхою, без ширшого досвiду, без яснiшого знання, коли вiдмалку нетямучi родичi почнуть натовкати в неї все на такий спосiб, "як звичайно у людей", то їм i вдасться придавити вроджений нахилок до своєридного; вси невживани i приголомшени здибности дитини занiмiють i занидiють у зав'язку, i з малого Мирона вийде кепський господар або, що гирше, не доразу приголомшена живисть та прудкисть характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро, - стане вiн забiякою, ворожбитом, що вiритиме у власнi привиди, i буде туманити людей iз щирого серця.

Але коли така дитина натрапить на люблячого i, що головне, не дуже вбогого вiтця, котрий схоче i зможе потягнутися з остатнього, щоб своїй дитинi створити очi у свiт, то тодi - що ж тодi? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так, як звичайно розумiють люди кращу долю? Коби не так! У школi дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свижим повитрям, i скинчить на тiм, що перейметься правдами науки i забажає перевести їх у життя. I стане малий Мирон гарячим проповидником тих правд, понесе їх миж темних i пригноблених, пiд рiднi сiльськi стрiхи... Ну, i незавидна чекає його доля! Навiстить вiн i стiни тюремнi, i всякi нори муки та насилля людей над людьми, а скiнчить тим, що або згине десь у бiдностi, самотi та опущеннi на якiмось пиддашши, або з тюремних стин винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши виру в святу, високу правду, почне заливати черв'яка горилкою аж до цилковитої нестями. Бидний малий Мирон!..

--------------------------------------------